Письмeннику Тaрaсу Прoxaську нeкoмфoртнo спілкувaтися зa стoликoм рeстoрaну при вeликій кількoсті нeзнaйoмиx людeй.

«Мoжe підeмo звідси? Нeзручнo рoзмoвляти під шум тaрілoк. Йдeмo у якийсь двoрик, aбo зaйдeмo дo мeнe дoдoму. Мoжeмo взяти пляшку винa, aбo я вaм звaрю xoрoшoї кaви», – знічeнo гoвoрить Прoxaськo.

З письмeнникoм ми пoбaчилися в oднoму з івaнo-фрaнківськиx рeстoрaнів і зустріч в тaкій лoкaції булo грубoю пoмилкoю. Прoxaськo тoчнo нe тa людинa, яку вaртo слуxaти при бaйдужиx людяx, які вeчeряють і спілкуються прo будeнні спрaви.

Гeть нічoгo нe зaмoвивши, ми пoкинули рeстoрaн і з димoм сигaрeт Прoxaськa знaйшли aбсoлютнo нeпримітний зaклaд з лaвкaми при дoрoзі. Нaд лaвaми рoзстaвлeні будівeльні лісa, тa цe зoвсім нe xвилювaлo нaшoгo співрoзмoвникa. Ми зaмoвили пo чaрці віскі з льoдoм і зaйняли крaйню лaву.

Бeз пeрeбільшeння, Тaрaс Прoxaськo є oдним із симвoлів сучaснoгo Івaнo-Фрaнківськa, a йoгo книжки рoзкупoвують пo всіx кутoчкax крaїни.

Тoн і гoлoс письмeнникa нaгaдує прoмoву цeркoвнoгo єпискoпa-мислитeля. Йoгo мoвa тиxa, чіткa і дужe aкурaтнa пo віднoшeнню дo ближніx.

«Юрій Винничук колись писав цілу статтю, як він випивав з Юрієм Луценком. А ви колись пили з політиками?», – запитує кореспондент УП Прохаська.

«Так. Але я б не хотів їх називати, бо поважаю право на приватність», – відбивається письменник.

Це інтерв’ю планувалося, як розмова з незаангажованим виборцем, який наступного року обиратиме наступного президента та парламент. В результаті у нас склалася церковно-філософська бесіда з присмаком політики.

«Коли кажуть про християнські цінності, то з тих, хто говорить і з тих, хто слухає, ніхто не задумується про те, що насправді це означає»

— Останнім часом Івано-Франківськ відомий тим, що після виступів артистів тут можуть святити зал, а за провокативний перформанс звинувачують у хуліганстві. Як в такій атмосфері міста живеться творчій людині?

— Атмосфера такого консерватизму не є тотальною. Тобто одна з переваг України в тому, що все ж таки це не є тоталітарна країна. І будь-які ініціативи влади, незважаючи на те, яка це влада – чи місцева, чи регіональна, чи загальна – вони проходять паралельним життям. Так, був скандал. Так, були якісь заяви міського голови, від яких могло бути соромно. Але з іншого боку, немає ніякого сорому, тому що ми знаємо, хто він такий. Це сприймається швидше як курйози.

Насправді місто Станіславів (колишня назва Івано-Франківська – УП) від самого його початку страшенно перейняте споживацьким рухом. Тут основні інтереси містян є дуже прагматичними, дуже утилітарними, і це місто, в якому цей споживацький орієнтир на першому місці. Тому з сучасним мистецтвом загалом тяжко.

— Міський голова Руслан Марцінків регулярно прикривається християнством. Це загравання з електоратом, чи в Івано-Франківську справді є попит на церкву?

— Тут значний попит на церкву. При тому, коли з'являється якась формула, що ми бережемо чи відстоюємо християнські цінності, то все зводиться до якоїсь такої обрядовості, якогось впливу церкви як суспільної структури. Коли кажуть про християнські цінності, то з тих, хто говорить, і з тих, хто слухає, ніхто не задумується про те, що насправді що це означає.

— Тобто це таки загравання з електоратом?

— Так, це загравання. І формула «християнські цінності» адресована саме цій общині, яка вважає, що християнські цінності є такими, як в ній прийнято вважати. Тобто йдеться про якісь дуже зовнішні речі, обрядові, організаційні… Тут загально є дуже велике оцерковлення.

Велика проблема полягає в тому, що тут відбувається якесь дивне переплетення церкви з місцевою владою. Тобто відбувся якийсь такий договір, що з одного боку влада цілковито підтримує церкву, а з іншого боку церква підтримує владу і таким чином можна говорити про офіційну церкву на регіональному рівні, яка є частиною організованого суспільства.

— Насправді Марцінків не єдиний, хто в нашій країні заграє з церквою. Наприклад, Петро Порошенко піднімає питання надання автокефалії Українській православній церкві. Наскільки таке загравання політиків з церквою є доцільним?

— Будь-який політик не може не зважати на серйозні сили, які є на його території. Українська греко-католицька церква на Франківщині має великий вплив. Вона справді є однією з найкраще розроблених суспільних структур, дуже структурована. Якщо говорити навіть про довіру, то це одна з найбільших інституцій, які викликають довіру у населення.

Також реальним є те, що позитивний вплив церкви на Франківщині визнають навіть правоохоронці. Завдяки роботі церкви на Франківщині є один з найнижчих показників злочинності в Україні, а задіяність молоді в різноманітних біляцерковних та церковних проектах також впливає на цей суспільний стан. Не можна не зважати на церкву і на її реальний вплив.

Але мені здається, що тут відбувається велика негативна штука, що церква сама йде назустріч владі. З одного боку, церква завжди підтримує владу, є в кожній літургії молитва за владу, за військо.

— Ми зараз говоримо не про греко-католицьку церкву, а про православну.

— У Франківську говорити про православну, то не цілком правильно, бо то не найосновніша церква в цій місцевості. Але я спостерігаю, що Київський патріархат ще віддавна також орієнтується на цю підцесарськість.

— Тобто церква сама шукає виходи на владу?

— Саме так. Незважаючи на те, що церква відділена від держави, але церква сама шукає виходи на владу, а влада тим користується.

В нашому народі є ще одна особливість, коли дуже багато неправильних, негарних речей можна перетворити в правильні і великі, говорячи, що за нами стоїть Бог.

«Наша країна є феодальною за своїм визначенням»

— До речі, це «за нами є Бог» можна часто почути у націоналістичних рухах, які з'явилися після початку війни на Донбасі. Часом їхні дії є занадто радикальними. Наприклад, напади на ромські табори. Як ці рухи впливають на суспільство і чи це все вас не лякає? На Західній Україні їх особливо багато.

— Я зауважив таку штуку, що найбільш палкими представниками цих націоналістичних, радикальних рухів є люди, які, можливо, навіть ще не перестали говорити по-російськи. Це також якийсь дивний феномен, бо я знаю багатьох так званих націоналістів-радикалів зі Сходу, які дійсно є неофітами.

На Заході все простіше, бо тут націоналізм є більш традиційним. Він м'якший, бо тут він природніший. Можна провести просту паралель, боротися за права української мови в Івано-Франківську – зовсім не те, що боротися у Кривому Розі. Тому люди, які тут борються за українську мову, є менш виразними.

— Пам'ятаєте ролик, як Національні дружини йдуть ходою по центру Києва? Ми зараз не говоримо лише про Нацдружини, але ця награна жорстокість лякає. Вам не моторошно від розвитку агресивного націоналізму?

— Мене це лякає передовсім тим, що ці рухи по-карнавальному замасковані націоналізмом. Їхня суть не є націоналістичною. Це вже є просто ярлики, бренди, це створення якоїсь певної казки, міфу.

Лякає найбільше те, що в Україні є мотивація створювати парамілітарні організації різного штибу і якогось такого феодального гатунку.

— Маєте на увазі, що по регіонах кожний феодал може собі створити по загону?

— Так, це якісь такі бойові дружини, грубо кажучи. Їхня суть є бойові дружини. А чи вони націоналістичні, чи вони спортивні це інше питання.

— До чого це все може призвести? Давайте чисто прагматично – їх можна готувати до виборів. На виборах вони можуть блокувати виборчі комісії, вкидувати голоси. Але ж вони нікуди після виборів не дінуться.

— Є дуже багато точкових, локальних ситуацій, коли ці дружини використовуються в тому числі на тлі українського правового поля, де панує беззаконня і формальне законня. Наша країна є феодальною за своїм визначенням, тому що Україна не є тоталітарною країною, вона є олігархічною. Тут є багато дрібних магнатів. Мені здається, що існує навіть певний обов'язковий «набір феодала».

Ви, напевно, це більше знаєте, коли якийсь феодал чи феодальчик вважає за потрібне мати засіб інформації. Так само наступним пунктом у нього стоїть мати якусь свою силову структуру, яка б вирішувала ті питання, які неможливо вирішити мирним способом. А в Україні будь-які силові структури неможливо тримати спокійно без якогось ідеологічного прикриття.

— Такий феодалізм можна якось внормувати? Що взагалі з цим всім робити?

— З цим можна буде щось зробити тільки тоді, коли, по-перше, олігархи не будуть між собою розбиратися і конкурувати в такий спосіб. А по-друге, треба, щоб правова система в Україні перестала зважати на такі штуки, як на щось звичайне.

— Повертаючись до теми томосу. Очевидно, що Московський патріархат не зацікавлений, щоб у нас була Українська церква. Ви припускаєте, що у суспільстві може виникнути конфлікт через надання томосу?

— Я цілком таке припускаю. Навіть за свого недовгого життя я був свідком дуже гострого протистояння на міжконфесійному грунті. Тоді йшлося про відродження греко-католицької церкви.

— Це 1991 рік?

— Почалося навіть раніше і протривало до 1993-1994 року. Навіть на Західній Україні, яка, здавалось би, вже є греко-католицькою монополією, але виявилося, що ні. Було багато просто дуже абсурдних, кривавих і в кожному разі затятих, емоційних конфліктів на рівні сіл.

— Умовно кажучи, село на село билося за церкву?

— У селі виникають дві общини, тобто село розділяється. Одні хотіли, щоб церкву віддали греко-католикам. І тут з'являється група людей, які кажуть, що ні — ми вже православні, ми вже не хочемо греко-католиків. При тому це відбувається в одному селі, це люди, які ще 50 років тому всі були греко-католиками. Але за час частина людей встигла повірити в історичні корені свого православ'я. Зрозуміло, що зараз таке також може бути.

«Я чекаю на людину, яка чесно скаже, що все зле і буде зле ще років десять»

— Ми зараз заходимо в такий дивний передвиборчий період. Фактично з вересня почнеться виборча кампанія, всі будуть битися за наші голоси. Багато людей розгублені і не знають, за кого голосувати в 2019 році. Ви вже визначилися зі своїм вибором? Не прошу називати прізвища, але чи ви вже знаєте, кого можна підтримати?

— Я дуже скептично ставлюся до тих кандидатів чи до тих осіб, які обіцяють якесь супер-пупер оновлення.

— У вас вже є кандидат, за якого ви готові голосувати?

— Ще немає. Як казав Шурік, чи хто то говорив: «огласите, пожалуйста, весь список». На всіх, хто обіцяє перепрограмування, радикальне, я не готовий поставити. Я чекаю на людину, яка чесно скаже, що все досить зле і буде зле ще років 10, але треба просто щось робити, треба якось взятися нарешті за роботу. Я сподіваюся на такого кандидата.

— Ви думаєте, це спрацює в суспільстві? Всі обіцяють високі гори.

— Ви питаєте про мій вибір. Я би голосував за того, хто би розказав, що все є так і так, і все це є дуже сумно. І проблеми не вирішуються ні за три роки, ні за п’ять, ні за рік.

— Що вам не подобається у нинішніх політиках? Є якісь риси, які вам категорично не подобаються?

— Мені не подобається їхня цілковита відірваність від людського життя. Тобто це якийсь такий дуже дивний, віртуальний світ. Я розумію, що політика не повинна дбати про каналізацію чи про ще щось окремої сім'ї. Але просто не зважати не можна.

— Тобто вам не подобається дріб'язковість політиків?

— Мені не подобається їхня абсолютна відірваність від реального життя. Друге, що мені не подобається, це те, що незважаючи ні на що, як еколог за освітою, я бачу, що головною стратегію українського політикуму є вичерпування ресурсів. Стратегія просто на те, щоб використати всі ті ресурси, які ще є, з докладанням мінімальних творчих зусиль.

Я не бачу творення. Я бачу вичерпування на всіх рівнях. Я не можу цього довести, але знаю, що всі ці вертикалі, піраміди вичерпування працюють в усіх галузях.

— Часто можна почути ідею про необхідність твердої руки, українського диктатора-патріота, який візьме все в одні руки. Що ви думаєте про диктаторство в Україні? У наших реаліях це працює?

— Ні, в наших реаліях це неможливо, тому що в наших реаліях це має перетворитися на тотальне щемлення людей. Наша держава існує для того, щоб захистити і сприяти своїм громадянам. А тоталітарна держава просто всіх щемить і українському духові це дуже не підходить.

— Зараз деякі кандидати в президенти пропонують збільшити вплив громадян на прийняття рішень влади. Умовно кажучи, хочуть надати більше прав, щоб українці могли писати закони, пропонувати їх ВР. Чи доцільно зараз людям давати більше повноважень?

— Ні, в цьому сенсі точно ні.

— Чому?

— Тому що психічний стан українського народу є настільки в загрозливому стані, що з цього буде просто нонсенс. Це буде театр абсурду. Якщо сказати, в що я вірю, в що би я вірив, то я би хотів владу експертів.

Я бачу, що все робиться так неграмотно. При тому Верховна Рада, на яку так нарікає український народ, є насправді цілковито адекватним відобразником душевного стану народу. В наших умовах будь-який парламент не може вискочити над рівнем виборців. І це є погано.

Потрібні провідники. Це не може бути диктатор, однозначно.

Але добре би було, це моє ідеалістичне уявлення, щоб фахівці, технократи мали якийсь вплив. Щоб не було такої ситуації, коли якась служба охорони пам'ятників історії та архітектури не має ніякого впливу на містобудівельну політику в будь-якому місті України. Коли є фахівці, які кажуть, що так не можна робити.

«Я б не погодився випити зі справжніми «биками»

— У 2009 році Юрій Винничук написав на УП статтю «Я пив з Луценком». Ви колись вживали з політиками?

— Так.

— Можете про когось написати статтю?

— Я би не хотів.

— Не хочете їх «палити»?

— Я поважаю їхнє право на приватність.

— Давайте без прізвищ. Чи були люди, які приїжджали в тури, і які з вами зустрічалися, хто хотів почути вашу думку?

— Були інші випадки. Це був, здається, 2002 рік, тоді ще Ющенко не йшов у президенти. От хтось йому тоді порадив, що у Франківську добре було би зустрітися з так званим «Станіславським феноменом».

— Як ви зустрічалися?

— Були запрошені представники «Станіславського феномену».

— Це ви, Андрухович…

— Андрухович, Єшкілєв, Іздрик. Ми були у порожньому кафе і був Ющенко зі своїм радником. Ми по-черзі щось говорили. Це все нагадувало якесь тестування, бо він собі сидів, а ми по черзі представлялися, розказували, що ми хочемо від країни і все інше.

Але це були початки цих всіх технологій, це був 2002 рік. І це єдиний раз, коли це було в турі як окремий пункт. Всі інші речі були неформальні.

— Якби Порошенко зараз запросив вас випити?

— Я би не відмовився, тому що я людина, яку попри усі пережиті злети і падіння, багато чого в житті цікавить. Мені було б цікаво поговорити з Порошенком. Бо я знаю про нього багато речей від людей, які з ним перетиналися. При тому власних спостережень.

Наприклад, хтось один мені сказав, що Порошенко серйозно ставиться тільки до людей, які мають або можуть мати мільярд. Інший мені казав, що Порошенко дуже переживає за те, що сталося з його братом. От такі якісь речі.

— З ким з українських політиків ви би ніколи в житті не погодились випити?

— Напевно, з Медведчуком… Хоча ні.. Я б не погодився випити зі справжніми «биками».

— Кого ви маєте на увазі?

— Такі, які мені абсолютно нецікаві. Наприклад, брати Дубневич. Якщо їх можна називати політиками.

— Вони лобіюють свої інтереси в парламенті.

— От таких багато. Мені такі нецікаві.

— Що для вас означає «бик»?

— Обмежені, тупі простаки, для яких, крім якихось власних інтересів і християнських традицій, нічого не існує. Але з багатьма, кого я вважаю негідником, я би погодився випити – щоб поговорити. Але лише якщо він складний, цікавий негідник.

Роман Кравец, Украинская правда
ForUm

Спасибо за Вашу активность, Ваш вопрос будет рассмотрен модераторами в ближайшее время